що б ти зробив, якби не боявся?

Наші страхи торкаються більшої кількості речей, ніж нам здається, а свобода слова має значно глибше значення, ніж ми звикли розглядати

Приміром, чому українці мають труднощі зі своєю автентичністю, відчуттям свободи, автономії, хоча вони цілком вітаються в сучасному світі?

Автентичність – це можливість бути собою, справжнім і вільним, у своїх діях бути вірним собі. Вона також полягає у праві мати власні почуття, вмінні їх розуміти, висловлювати, будувати стосунки, вона є основою для свободи думки, слова та дії. Автентичність – це одна з п’яти базових потреб дитини, і це те, що пару сотню років як мінімум не мало благодатної атмосфери для розвитку в Україні.

Як, власне, і решта базових психологічних потреб дитини, які є складовими безпечного стосунку прив’язаності. Свого часу британський психіатр Джон Боулбі сформулював колосальну по вазі свого значення теорію безпечної прив’язаності, яка отримала підтвердження в чисельних дослідженнях. Усі важливі компоненти психічного здоров’я – здорова самооцінка, самоповага та повага до інших, розуміння себе та інших, здатність довіряти й бути тим, кому довіряють, емпатія, моральні цінності загалом, соціальна компетентність, емоційна саморегуляція і самоконтроль походять з досвіду стосунків безпечної прив’язаності.

Якщо уявити, що Україна – це дім, а громадяни її – велика сім’я, то має бути визнано, що ця сім’я тривалий час була нездоровою і досвіду стосунку безпечної прив’язаності не має (звісно, мова про етнокультурну більшість, а в кожній групі є варіації норми та винятки з правил). Можна не занурюватись глибоко в історію країни – досить охопити в поле зору 100 років життя України, щоб зрозуміти, на скільки хитким був фундамент, на якому мала б збудуватись автентичність, внутрішня свобода.
 

Україна – це дім, де цькували і вбивали людей тільки тому, що вони думають інакше. Де не було довіри, а плекався культ сили й обману, бо виживали тільки найсильніші та найхитріші. Де не було рівності прав і можливостей, а людей ділили на «своїх» та «ворогів народу», останніх – за замовчуванням зневажали, засуджували, знищували... Це сім’я, в якій періодичними хвилями панували чужинці, а головною стратегією «виховання» було контролювати, залякуючи. В цьому домі пізнали усі страшні наслідки першої і другої світових воєн: мільйони дітей лишались сиротами, бездомними. Під час економічних післявоєнних криз для збільшення робочої потужності жінки «заохочувались» до важкої праці, паралельно із заохоченням здавати дітей до шкіл-інтернатів. Від нестачі товарів першої необхідності люди крали, занотовуючи у свідомості неповагу до закону, знецінення чесності, справедливості, довіри. Тривале насилля, що було в нашому спільному домі, дегуманізувало людину. Формувалось певне «оніміння», що росло й відображало колективну безнадію, страх.
 

Якими мали виростати діти в такій родині?
Комуністичні репресії, голодомор, депортації посіяли страх, а страх взростив покору, пасивність: коритись або триматись осторонь стало стратегією виживання. Роки приниження гідності людини сприяли формуванню проблемної самооцінки, «полярної»: меншовартість і нарцисизм гуляють разом в рисах громадян. Розподіл на «своїх» і «ворогів», що культивувався радянським союзом, привив правило, що цінність людини умовна, вона «надається і заробляється». Відповідальність, ініціативність, вміння гуртувати людей – за це в Сибір. Автентичність, свобода слова? – пригадується у відповідь фраза з проекту народного комісаріату цензури УРСР: «право вільно мислити допустимо у відомих рамках». Криза стосунків, криза цінностей, страх бути собою і думати вільно, out of the box, – це той спадок, який ми маємо і він є реальним. Подібного роду травма є трансгенераційною, вона передається через культуру та історію, через систему виховання від батьків до дітей і формує риси національного характеру. Приміром, згідно Світового дослідження цінностей (WVS, за даними 1996-2011 років) Україна має цінності «закритого суспільства», для яких характерними є почуття страху та недовіри, а цінності виживання домінують над цінностями самовираження.
 

Яке це все має для нас значення сьогодні?
 

По-перше, без розуміння минулого неможливо з’їхати з небажаної дороги, бо маршрут був прокладений багато років тому. Без осмислення минулого непросто зрозуміти, якою саме дорогою ми йдемо, якою хочемо йти і який для цього маємо ресурс. При цьому важливо вписати в нашу спільну книгу життя не лише трагічні події та помилки, яких було багато, але й приклади неймовірної духовної сили, яка століттями допомагала нам вижити.
 

По-друге, внутрішня свобода, гідність, довіра – це багато років роботи над собою. І хоча можна говорити, що через покоління можуть відбутись якісні зміни, насправді ж їх не буде, якщо продовжувати виховання дітей за старою схемою і зі старими правилами життя. До прикладу, згідно даних WVS, рівень довіри хоч і зріс на кілька відсотків (у період з 1996 по 2011 рік), але показники досі лишаються низькими (для порівняння зі Швецією: 23,1% та 60,1% відповідно вважають, що в цілому людям можна довіряти). Підкорення, послух – називають важливою рисою дитини 42.3% українців і 12,2% шведів. В свою чергу незалежність як важливу рису дитини називають 42.8% українців і 70,3% шведів. Результати іншого крос-культурного дослідження свідчать, що для українських матерів найбільш важливою метою виховання є наявність гарних манер та вміння поводитись серед людей, в той час для американських та французьких матерів найбільш важливою метою виховання у дитини є впевненість в собі та почуття власної гідності (на 1му місці у американок, на 2му – після «щастя» – у француженок). Автономність серед цінностей українок посіла остання місце (Пономаренко Л.П.; Suizzo М.). Стурбованість щодо думки оточуючих («що люди скажуть?») лишається актуальною і для молодих українок, хоча їм хвилюватись за репресії НКВС не приходиться.

І, нарешті, розуміючи ту тінь минулого, що стоїть за нами, в момент, коли ви опинитесь на роздоріжжі, станете свідком злочину або несправедливості, приниження гідності іншої людини чи відвертої брехні, або якщо роздумуватимете над тим, чи змовчати про це – тоді запитайте себе: а що б я зробив, якби не боявся?

спеціально для проекту «стоп цензурі»