Війна є великим потрясінням, яке подібно землетрусу може посипати всі наші переконання, віру, цінності. В той же час відбувається усвідомлення потреби радикальних змін, яке як ніколи посилюється після серйозних викликів. І наша задача зробити так, щоб ці внутрішні трансформації зміцнили людину, а не ослабили її.Може здаватись так, що військовий по поверненню з війни став іншим. «Інший» – означає, що людина змінилась, а не те, що з нею «щось не так». Близьким і самому військовому потрібно дати час, щоб наново увійти в родину, адаптуватись до мирного життя. І не так важливо, що ця «мирність» досить умовна, але вона відрізняється від того, що відбувається в зоні бойових дій.
Зміни можуть бути пов*язані в тому числі на рівні сформованих нових звичок: військовий, тривалий час знаходячись на війні, переймає правила війни, які й допомогли йому вижити. Ці правила чіткі, зрозумілі і вони працюють. Наведу кілька прикладів, які часто мають свій шлейф після повернення додому:
- надмірна пильність та уважність: зупинятись, спостерігати, сканувати середовище – від того,на скільки добре буде зроблений огляд в перші секунди, залежить життя. Тому треба звикнути, що при поверненні ще певний час військовий може ніби «випадати» (приміром, під час розмови), в цей час «скануючи» оточення, щоб переконатись, що все ок. Один військовий, з яким я працювала, розповідав, що кілька місяців після повернення додому він не міг спокійно йти по вулиці, щоб не видивлятись в траві розтяжки. І це є абсолютно нормальна поведінка, бо протягом тривалого часу саме така обачність і обережність допомогли вижити.
- діяти швидко, коли є загроза – думати нема часу. Особливо відпрацьованою є реакція на неочікувані дотики і специфічні звуки – клацання запобіжника, шурхіт перед артобстрілом, свист перед мінометним обстрілом тощо. Тому справді важливо дотримуватись певних правил: не підходити зненацька до військового зі спини; в пориві радості не кидатись в обійми, якщо ви не переконані, що військовий вас помітив заздалегідь; уникати використання клацаючих звуків (наприклад пояснити дитині, що зараз неможна гратись в іграшковий пістолет), а також звуків, що можуть імітувати вистріли – феєврерк, гучне відкорковування пляшки шампанського, лопання надувних кульок тощо. Іноді це може вберегти від зіпсованого дня, часом – від трагедії.
- ніяких почуттів – цілком виправдане правило на війні, коли щодня зустрічаєшся віч-на-віч з тим, що може вибити землю з-під ніг. Занадто багато болю там, щоб давати волю почуттям. Звідси – і сухі поняття «200-ий», «300-ий», які зменшують емоційну складову. Тому якщо військовий при поверненні здається безучасним, слабко або взагалі не проявляє емоції – це потрібно прийняти і зачекати. Тихо обійняти, і не лізти із запитаннями «що ти відчуваєш» чи ствердженнями «ти став холодним/чужим/ти мене не любиш», бо вони не на часі.
Вищенаведені правила (принаймні їх надмірне вираження) втрачають свою актуальність у мирному житті, і з часом вони зменшують свою силу – зазвичай протягом 2-6 тижнів. Решта правил потребують окремого осмислення і трансформування, і не залежать від адаптації в мирному житті.
- діяти швидко, коли є загроза – думати нема часу. Особливо відпрацьованою є реакція на неочікувані дотики і специфічні звуки – клацання запобіжника, шурхіт перед артобстрілом, свист перед мінометним обстрілом тощо. Тому справді важливо дотримуватись певних правил: не підходити зненацька до військового зі спини; в пориві радості не кидатись в обійми, якщо ви не переконані, що військовий вас помітив заздалегідь; уникати використання клацаючих звуків (наприклад пояснити дитині, що зараз неможна гратись в іграшковий пістолет), а також звуків, що можуть імітувати вистріли – феєврерк, гучне відкорковування пляшки шампанського, лопання надувних кульок тощо. Іноді це може вберегти від зіпсованого дня, часом – від трагедії.
- ніяких почуттів – цілком виправдане правило на війні, коли щодня зустрічаєшся віч-на-віч з тим, що може вибити землю з-під ніг. Занадто багато болю там, щоб давати волю почуттям. Звідси – і сухі поняття «200-ий», «300-ий», які зменшують емоційну складову. Тому якщо військовий при поверненні здається безучасним, слабко або взагалі не проявляє емоції – це потрібно прийняти і зачекати. Тихо обійняти, і не лізти із запитаннями «що ти відчуваєш» чи ствердженнями «ти став холодним/чужим/ти мене не любиш», бо вони не на часі.
Вищенаведені правила (принаймні їх надмірне вираження) втрачають свою актуальність у мирному житті, і з часом вони зменшують свою силу – зазвичай протягом 2-6 тижнів. Решта правил потребують окремого осмислення і трансформування, і не залежать від адаптації в мирному житті.
- довіряти тільки перевіреним друзям, тим, хто довів свою надійність, хто при потребі віддасть своє життя за тебе – і це не просто слова. Це правило на стільки вагоме, що воно закріплюється надзвичайно міцно в свідомості. Стосунок братерства – це те, що часто служить «рятувальним жилетом» для людини на війні. Рідко коли в мирному житті вдається пізнати силу братерства, тому найчастіше мотивацією військового бути в зоні бойових дій є цей стосунок, почуття обов*язку перед товаришами і турбота за них.
Правило довіряти тільки бойовим товаришам має, відповідно, зворотнє – не довіряти іншим. І це правило потребує трансформації, якщо для військового має значення його стосунок з подружньою парою/друзями/родичами (наприклад, в «стало важко довіряти людям після того, як я був на війні, але все ж я маю кілька друзів, на яких можу покластись» або взагалі пошуку нового формату довіри, розуміння дружби).
- завжди плануй найгірший варіант – щоб наскільки погано не було, до цього бути підготовленим. Відтак, це може пояснювати негативне налаштування військового, а також уникання людей (чи агресивне ставлення до них), які зловживають фразами наївності: «не знаю, якось то воно і вийде», «я не знаю точно, але думаю, що все буде гаразд».
- свої-чужі (схоже з правилом довіри,але має свій нюанс): «ви всі ніхто, бо не були на війні і не бачили того, що бачив я» сприяє вимушеному аскетизму, постійному роздратуванню та може відвернути від військового тих, які не в силі витримувати його звинувачення та злість. Втім, якщо за тих же умов «нерівності досвіду» керуватись правилом «вірити в інших, в їх можливості, допомагати вести» – воно має геть іншу силу – творчу, а не руйнуючу. Знання, здобуте на своєму досвіді (що людина здатна досягати більшого, здатна витримувати нелюдські умови і виживати) може будувати стрижень мужності всередині інших, замість руйнування його високомірною зневагою.
Військові отримали колосальний досвід, знаходячись в зоні бойових дій і те, що після цього люди стають «не такі як раніше» – це нормально. Вони пережили пекло, а тепер можуть перенести мудрість виживання додому, щоб зробити нашу країну сильнішою, а родину, стосунки – міцнішими. Їм потрібна допомога в трансформуванні: проблеми перетворити у виклики, з якими можна справитись; біль – перетворити в мудрість; історії, про які не забути – зробити надбанням суспільства. І в цьому вибір за кожним.
Немає коментарів:
Дописати коментар